Заставнівська міська рада

Заставнівська міська територіальна громада, розташована в північно-західній частині Чернівецької області, у межиріччі Дністра та Пруту, є справжньою окрасою Буковини. Це край з багатою історичною спадщиною, дивовижними природними краєвидами та самобутньою культурою.

Заставнівська громада утворена у 2018 році шляхом об'єднання Заставнівської міської ради та Вербовецької сільської ради Заставнівського району. У 2021 році її межі розширилися завдяки приєднанню Малокучурівської сільської ради.

Адміністративні межі:

межує: на півдні з Горішньошеровецькою ОТГ, півночі з Кадубовецькою та Вікнянською ОТГ,   заході з Веренчанською ОТГ та сході з Юрковецькою ОТГ.

- відстань:

до обласного центру м.Чернівці 30 км

до кордону з Румунією (пункт пропуску "Порубне") 73 км

до польського кордону (пункт пропуску "Шегині") 312 км

до кордону з Молдовою (пункт пропуску "Мамалига") – 83 км

Загальна площа громади 75,827 тис. км

Станом на 01.01.2025 року населення громади складає 9 393 осіб.

Жінок – 5 070 осіб

Чоловіків – 4 323 осіб

Внутрішньо переміщених осіб - 205.

Територія Заставнівської міської територіальної громади згідно із адміністративно-територіальним устроєм України входить до складу Чернівецького району Чернівецької області. Адміністративним центром громади є місто Заставна. До Заставнівської ОТГ входять такі населені пункти: м. Заставна, с. Вербівці та с. Малий Кучурів.

 Місто ЗАСТАВНА – центр громади з 2018 року, до проведення адміністративної реформи було районним центром. Сьогодні Заставна залишається ключовим осередком, який відіграє ключову роль у координації діяльності громади та наданні важливих послуг населенню.

Походження назви міста пов’язують із торговельним шляхом у цій місцевості. Гадають, що біля переїзду через потік у східній частині поселення була застава, де з проїжджих збирали мито. Дехто виводить назву із словосполучення «за ставом».

Виникнення містечка, очевидно, приходиться на часи Галицько-Волинської держави, коли тут, при переправі через Совицю, існували три давньоруських селища-застави на торговельному шляху з Василева до Чернівців. Натомість у документах уперше згадується в 1589 році. У тогочасній грамоті зазначалося, що одне з володінь стольника Врінчана межує із Заставною. Вона входила до складу Османської імперії, як частина Молдавського князівства.

У 1637 р. одна половина Заставни належала Юрашковичу, інша − Матіяшу. Від 1774 р. − у складі Австрійської імперії (з 1867 р. − Австро-Угорщина). У 1782 р. Заставна стала власністю Туркула. Тоді вона складалася зі 196 дворів, у яких мешкало 1 035 осіб. У 1831 р. Заставну у спадкоємців Туркула купив Вартарасевич за 100 000 гульденів. У 1836 р. у містечку був 331 двір. У 1850 р. у Заставні відкрито олійню, пізніше − водяний млин. З другої половини ХІХ ст. селище розбудовується, набуває торговельно-ремісничого характеру. У 1866 р. тут мешкало 2622 особи. У 1905 р. Заставна стала повітовим центром, а в 1908 р. їй надали статус містечка.

На початку ХХ ст. у Заставні функціонували філія товариства «Руська бесіда» та музично-хорове товариство «Застанівський Боян».

Розвитку економіки містечка сприяло будівництво залізниці Веренчанка−Вікно. Після розпаду Австро-Угорської імперії у складі Північної Буковини Заставна перейшла до Румунії.

Під час Першої світової війни у Заставні неодноразово змінювалася влада. У 1918 р. − окупація румунськими військами. У цей час Заставна втратила статус повітового міста і вважалася муніципією (міською громадою). У лютому 1919 р. у містечку запровадили стан облоги, який румунська влада не знімала протягом десяти років. Наприкінці червня 1940 р. Заставна увійшла до складу УРСР. З 1991 року – в складі незалежної України. Упродовж 1940-1962 рр. та з 1965 р. до 2020 р. була центром району.

На околицях Заставни виявили декілька груп курганів. Один із них обстежений у 1965 р. Тут розкопали поховання доби бронзи (ІІ тисячоліття до н. е.). В урочищах Базар і Вацький горб виявлено залишки ранньослов’янських поселень черняхівської культури II-VI ст. У центрі міста в урочищах Яма та Вербівський Потік виявлено залишки трьох давньоруських селищ ХІІ-ХІІІ ст.

Сучасна Заставна — це компактне місто з розвиненою інфраструктурою, що гармонійно поєднує житлові, промислові та рекреаційні зони. Для відпочинку мешканців облаштовано два парки, затишні сквери мальовничі ставки, а з півночі на південь місто перетинає річка Совиця Заставнівська. Особливою окрасою є дендропарк — зелений куточок природи.

Попри свою провінційність, Заставна живе сучасним життям. Тут діють школа мистецтв, дитячо-юнацька спортивна школа, два заклади загальної середньої освіти та професійно-технічне училище, що готує фахівців у різних сферах.

Центральна площа є серцем міста, де розташовані ключові об’єкти громадського життя: ринок, кафе, ресторани, бари, готель та універмаг. Особливою традицією є святкове вмикання численних фонтанів, що створюють неповторну атмосферу.

Місто активно розбудовується: з’являються нові заклади харчування, магазини та житлові будинки. Важливі автошляхи обласного та районного значення, що проходять через Заставну, забезпечують зручне транспортне сполучення та відкривають перспективи для подальшого розвитку громади.

Село ВЕРБІВЦІ — розміщене за 11 км на південний схід від центру громади та за 24 км на північ від обласного центру. 

Вважають, що Вербівці заснували люди, які тікали від турецької неволі в глухі, лісисті місця. За переказами старожилів назва села походить від великої кількості верб і верболозу, що росли на берегах річки Вербівки. Ця невелика річка брала початок з урочища на південному сході села, яке має назву Жорниця. Село Вербівці розташоване в долині, центр якої перетинає яр з річечкою Вербівкою. Вона у північно-західній частині села утворює цілий каскад ставків, в яких вирощують коропів, товстолобиків, карасів та інші види риби.

Село Вербівці вперше згадується у письмових джерелах 1448 року. Найперші поселенці були землеробами і скотарями. Вербівці лежали на шляху, що зв'язував придністровські і галицькі села з Чернівцями. Валки возів із різним товаром рухалися на Чернівецький ярмарок і навіть до Молдавії. Мимоволі й Вербівці втягувалися у торгові відносини. Свідченням цього є знайдений на території села горщик із срібними та золотими монетами.

З 1774 р. село перебувало під владою австрійської адміністрації. Життя буковинців тоді регламентувалося законами, якими користувалася вся Австрія. Були також впорядковані численні податки та повинності залежних і вільних селян. У 1809 році жителі збудували для своїх потреб православну церкву, що свідчить про велику кількість населення. Злидні та безземелля змушували людей подаватися на заробітки до Канади і США. Станом на 1913 р. таких виявилося понад 55 осіб. Проте поступово село розросталося, збільшувалася кількість населення. Перша двокласна народна школа відкрилась тут у кінці ХІХ ст. й розміщувалася в хаті Михайла Венгринюка. З 1900 року, діти навчалися вже у двох хатах – Миколи Бабійчука та Василя Олійника. 1914 р. вербовецька громада вирішила збудувати нову більшу школу власним коштом. Каміння жителі села добували в урочищі Жорнище і підводами звозили його до будівельного майданчика. Двоповерхова школа вийшла гарна і простора, вкрита оцинкованою бляхою. Приміщення площею 202 квадратні метри мало чотири класні кімнати з великими вікнами. Крім класів і кімнати для вчителів, на першому поверсі розташовувалися житлові приміщення для директора (2 кімнати, кухня і дві комори). Підлога коридорів, залита бетоном з гранітною крихтою, відшліфована, збереглася до наших днів. Трохи вище від нової школи збудували також шкільну майстерню.

Важко пережили жителі Вербівців роки Першої світової війни 1914-1918 років. Найбільшим стали постійні реквізиції австрійських і російських військ. А при відступі як одні, так і другі забирали у селян продукти харчування, фураж, майно і коней. Окремих вербівських чоловіків мобілізували до австрійської армії, вони воювали на італійському фронті. Додому повернулися не всі.

Становище селян значно погіршилося, коли Північна Буковина опинилася під владою Румунії. Найкращі та найбільш родючі землі (300 га) належали поміщику Лісковецькому. Важким тягарем лягли на селян високі податки. Щоб прикупити хоч трохи землі для своїх дітей, сільські жителі знову виїжджають на заробітки до Канади і США. Під час другої еміграційної хвилі з села виїхало понад 42 особи. Румунія вдалася до посилення національного гноблення. Вчителі в школі навчали дітей лише румунською мовою, дорослим забороняли співати українські пісні. За порушення встановлених владою порядків окупанти притягували винних до кримінальної відповідальності. В 1932-1939 рр. школою керував директор Лазар Іванович Іванович, родом з Боянчука. Багато під час навчання виявлялося незрозумілого і недоступного для дітей. Щоб потрапити в середню школу, треба було мати документ про румунське походження.

У червні 1940 р. в село ввійшли радянські війська, які встановили владу більшовиків. Через рік, на початку червня 1941р., «визволителі» репресували так званих куркулів (заможних селян), а їхнє майно конфіскували. Родини Іллі Шеленка і Ардакія Катани вивезли в Сибір. Тільки війна зупинила масові репресії. На початку липня 1941 р. в село повернулися румуни і оголосили масову мобілізацію. Багато хлопців відмовлялися йти до румунської армії. Буковинців румуни використовували на важких фізичних роботах. 29 березня 1944 року радянські війська вигнали румунів з Вербівців. У боротьбі проти німецько-фашистських загарбників брали участь і 78 жителів села, 46 з них загинули на фронтах війни. В пам'ять про загиблих односельчани встановили в 1965 році пам'ятник. Після війни в лісах, що розташовані на схід від села, діяли загони Української Повстанської Армії. Вояки УПА боролися за те, щоб вигнати більшовицьких окупантів з української землі, щоб Україна стала вільною і незалежною державою. Жителі села прямої участі в боротьбі з більшовиками не брали, але допомагали повстанцям одягом і продуктами.

У післявоєнні роки утворюється орган державної влади – сільська рада, яку очолив Ілля Олександрович Довгий. У 1971 р. звели шкільну їдальню і біля неї − дві класні кімнати. У 1988 р. за кошти колгоспу збудували спортзал, майстерню і дві класні кімнати. У 2007 р. навчальний заклад реформували у навчально-виховний комплекс, при школі відкрили дошкільну групу. Після війни найбільшим і найважчим випробуванням для вербівчан став голод 1946-1947 рр. Урожай 1946 р. виявився дуже мізерним, але й це більшовицькі активісти забрали в рахунок податків. За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 527 осіб. Серед відомих вихідців з села − український художник Євзебій Олександрович Ліпецький.

Село МАЛИ́Й КУЧУРІ́В – розташоване у мальовничій місцевості на межі Хотинської височини, за 8 км від адміністративного центру громади та за 20 км від Чернівців. 

На північ від села, серед пагорбів західної частини Хотинської височини бере початок річка Кучур (інша назва – Задубрівка; ліва притока Шубранця, басейн Дунаю). Поблизу Малого Кучурова – ліс з карпатськими породами дерев (бук, дуб, граб, сосна) та великою кількістю урочищ (Глинники, Джунджа, Діброва, Кам’яний Яр, Касірчин Хрест, Кінець, Кругляк, Крутий Горб, Левада, Могила, Плита, Рептура, Солонці, Стінка, Цигла, Чотири Дуби, Ярок та ін.). За переписом населення 2001, у селі мешкали 1280 осіб, переважно українці. Проходить автомобільний шлях, який сполучає Чернівці з придністровськими селами. У 70-80 роки ХХ століття археологи знайшли на території села пам’ятки різних давніх культур, зокрема черняхівської, луки-райковецької, лукашівської та інших. 2008 під час земляних робіт у Малому Кучурові знайшли срібний динарій, викарбуваний за часів римського імператора Трояна.

За народними переказами, назва села походить від прізвища поміщика Кучурміна, який ці землі віддав у спадок молодшому сину. Вперше згадується у писемних джерелах 1448 року. Перебувало під владою Османської імперії у складі Молдавського князівства. Від 1774 – у межах Австрії (від 1867 – Австро-Угорщини).

1885 року створили читальню «Руської Бесіди» (на її відкриття приїжджали Осип Маковей, Євген Пігуляк, Степан Смаль-Стоцький). У тому ж році відкрили 2-класну, згодом – 5-класну, 1905 – 7-класну (нині у цьому приміщенні навчаються учні 1–4 класів, функціонує дошкільна група) школи. Після розпаду Австро-Угорської імперії 1918 у складі Північної Буковини Малий Кучурів відійшов до Румунії, 1940 – до УРСР. Жителі зазнали сталінських репресій, зокрема й за націоналістичну і патріотичну діяльність. На початку липня 1941 село знову окупували румунські війська, які вбили багато жителів, переважно євреїв. 28 березня 1944 сюди увійшли радянські війська. На фронтах 2-ї світової війни загинули 129 односельців, зокрема й 5 братів Негричів (на їхню честь назвали вулицю). До 1950-х рр. вели збройну боротьбу загони ОУН–УПА. Збереглася дерев’яна Миколаївська церква, зведена 1813 року. У 1954 за наказом партійної влади розібрали ще одну церкву, 1956 – костел. Серед видатних уродженців – громадсько-політичний діяч, педагог М.Спинул, педагог В.Горащук.

Малий Кучурів багатий на природні ресурси. Місцеві мешканці використовують пісок і камінь для власних потреб, а розвідані запаси глини підходять для промислового виробництва цегли та кераміки.